Вер 13
Казки
У пошуках маку
В одному затишному кублі, що розташоване в глибині підстаркуватого соснового лісу, жила собі звичайна сім’я єнотів. Звичайна мама, звичайний тато та маленька, проте загалом звичайна, доня – Крапочка.
І час вони проводили, як всі нормальні єноти: звичайно. Тато цілими днями лагодив двері та вікна, мама займалася всім решту господарством: пекла, шкварила, прала, прасувала, білила, штопала, сіяла, збирала, ну і звісно ще багато чого, а Крапочка щовечора виламувала двері та била вікна, бо була у неї хронічна клаустрофобія. Спершу батьки намагалися якось дати з тим раду: сварили дочку, виставляли її на свіже повітря у надії, що вона схаменеться, наймали Сома-психіятра і врешті-решт пробували не ремонтувати вікон та дверей. Але не допомагало: по-перше хвороба посилювалась, а по-друге тоді ж тату не було чим зайнятись. В результаті сім’я повернулася до своїх звичних справ, прийнявши дійсність як щось належне і до того ж неминуче.
Наближався День Смугастих Звірів, і цього року черга запрошувати всіх до себе припала на єнотів. Мама без упину метушилась, щоб встигнути закінчити всі приготування до першої зірки. Тато теж квапився: напередодні Крапочка відрила десь великого заступа і потрощила одразу три вікна. Ех, ну і дзенькоту було!
І яке здивування чигало на господиню, коли вона помітила, що у них немає маку та згадала, шо ше нікого й не запросили, а вже рихтуються і чекають. А що ж то за свято без пундиків з маком, скажіть на милість? Ну, та й без гостей якось невесело буде. Господиня впала у відчай, тут і без того гори справ, чоловік оно який зайнятий…і враз їй на думку спала Крапочка.
- Доню, збігай-но до сусідки і попроси маку до пундиків. Тільки не барись. А, ще, згадала! Там – по дорозі запроси Смугастих друзів. І щоб одразу гайда додому.
- Ну, звичайно!
Сказано – зроблено. Крапочка хутенько накинула шалика і помчала у протилежному від потрібного напрямку.
На очі їй одразу потрапила зебра. Радості Крапочки не було меж:
- О, ти смугаста! – Загукала вона і лише тоді їй у голові промайнуло, що за правилами хорошого тону треба «викати» і починати бесіду із привітання. Судячи із зебриного виразу фізіономії, її сповнювали подібні думки.
- Так, дитинко. Це моя особливість. Таке дано далеко не кожному і…
- Я запрошую Вас на свято смугастих звірів! – Поспішило якнайввічливіше виразитись імпульсивне маля.
- Дуже дякую, але перебивати негарно.
- І Доброго Вам…Ви сказали перебивати? – Крапочка аж засяяла на радощах, що вони нарешті знайшли спільну мову. – Кому, що і чим перебивати?
- Мою промову, – зебра ще хотіла сказати “своїм базіканням”, та вирішила, що наразі годі із Крапочки уроків етикету, вона і так забагато навчила її безплатно як на один день.
- А Ви бува не маєте маку?
Але у зебри, як на зло, маку не знайшлось. Вона лише покрутила головою, пощільніше закрила вміст свого візка і пішла далі, шурупаючи, що б то вдягнути на свято.
- І переказуйте всім, кого зустрінете…- намарно гукала Крапочка їй навздогін.
Єнотеня довго-предовго йшло і вже геть втратило надію знайти ту трикляту сусідку, як ось надибало Шакала. Він сидів на березі, звісивши ноги над закрижанілою річкою і курив кальян.
- У мене до тебе лише два питання, – діловито розпочала Крапочка. – Перше: ти смугастий?
- Ну, це залежить з якого боку подивитися. – Крапочка ввійшла у стан легкого офігізму. – А друге?
- У тебе немає маку?
- Тю, дурненька. Нащо він тобі? Візьми краще це попробуй. – Шакал простягнув до неї шланг.
- Я б з радістю, та якщо пундики залишаться без маку, мама мене приб’є.
- Слухай, а може у вуйни камбали є? Пішли спитаємо.
Шакал відставив кальян і скочив на лід. Коли обидвоє добралися до середини, він постукав по річці і сів чекати відповіді. Не пройшло і півгодини, як з того боку криги почергово почали з’являтись вилупкуваті вирла камбали. Шакал довго махав руками, пояснюючи всю суть справи, а тоді отримав ну майже телеграфну відповідь у вигляді потрійного удару хвостом об лід, що означала наступне: “Маком не цікавлюся, святами на мою честь теж. Прошу не турбувати без поважних причин.” Після чого рибина глипнула востаннє і зникла у брудній безодні.
Надворі починало смеркати.
- Тепер можна і покурити. – Крапочка меланхолійно втягнула димок. – Це що, ароматичні палички? Звар’ював!
- Та ні, це так, інгаляція із ефірної олії.
Крапочка скривилась цитриновим кривом:
- Невже сосна?
- Ага.
Крапочка пхикнула:
- Та ну їх, ті пундики, ходімо веселитися! Смаколиків все-одно буде до біди. А може тато вже й шибки повставляв…
Fabula Veridicus
12.01.2006
Шанувальниця сонця
“Моє життя – потворна гра. Політ від стола різника до великого смітника. Невже я ніколи не прагнула нічого більше, аніж скуштувати щось жахливо смачне і заборонене: якесь яблучко, чи, скажімо, ложку меду, за які можна так боляче дістати по карку? Це так несправедливо, що тепер, коли я вже в похилих літах, біля мене не зосталося друзів. А чадо? Я не придбала собі нікого. Мені обридло одноманітне існування. Я – найнещасніша істота на світі” – подумала Муха і меланхолійно вп’ялася хоботком у шкурку з-під кавуна. “Треба покінчити з цим безглуздим животінням” – вирішила вона, і відважно кинулась сторч головою на жовту спіраль, що наче новорічний серпантин звисала зі стелі.
Муха торкнулася однією лапкою до стрічки і одразу ж прилипла. Зараз вона мала можливість зблизька роздивитись моторошне видовисько, яким завжди лякають маленьких неслухняних мушенят. Навколо, всмоктані клеєм, висіли мертві тільця таких як вона мух. Хтозна, як вони докотились до цього? Можливо, ненароком; може, у запеклому бою, а хтось, як і вона, – навмисне.
Муха зітхнула і, щоб трохи пришвидшити процес, увігнала до клейкої стрічки другу лапу (у неї ж їх іще було багато), і в ту ж мить видихнула: “Ах, який прекрасний схід сонця, коли ти прокидаєшся раніше від усіх. Тоді геть усе: малиново-помаранчеве сонце, і обрізки у смітнику різника належать тобі. Але що про це казати? Хоча…А може мені не варто цього робити?”
Муха спробувала витягти хоча б одну із приклеєних лапок, та то виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Муха довго борсалась, а тоді запанікувала. Як на зло нічого не спадало на гадку. Врешті вона дійшла до висновку, що треба впертись більшою кількістю ніжок і тоді відштовхнутися буде значно легше. Однак і на третю лапку чекала доля двох попередніх – вона міцно загрузла у клейкій стрічці.
“Ну от, я ж казала, життя – суцільне паскудство, – підсумувала Муха і з пересердя запхала до клею ще й четверту лапу. – Тепер залишилося зовсім трошки. Але все таки… Яке прекрасне сонце світить наді мною! Захід сонця теж мені завше подобався. Тоді все виграє під багряним сяянням вечірніх променів. Саме о такій порі я вперше побачила свого коханого. Ах! Скільки часу минуло з тих пір. Заради нього справді вартувало жити: він дзижчав якось по-особливому, літав, наче птаха, і частенько ділився гниличками. Але все минуло, – і Муха апатично всунула до клею п’яту лапу. – Мій коханий… Його вбила політика. Якщо не помиляюсь, вона була розміщена на третій сторінці того фатального тижневика, що зрівняв моє єдине кохання з білою стіною. Незабаром ми зустрінемось!” Муха радісно втиснула свою останню, себто шосту, лапу туди, де й інші, і з полегшенням зауважила: “А крила в мене вільні!”
Раптом вдалині почулась дивовижна музика: хтось грав на волинці. Сонце пекло в спину, воно було десь біля зеніту.
“Але й у зеніті сонце – чудове, нагадує бананові шкурки, – подумала Муха. – Мабуть, ця музика для мене. Як гарно, коли весь світ переймається твоєю долею і прощається з тобою, перед тим як відпустити на іншу незвідану дорогу! Я майже щаслива і нарешті починаю розуміти. Ех, для цього зовсім не обов’язково помирати. Просто так уже склалося моє життя”.
Муха запхала голову прямісінько в клей, і її тільце завмерло поміж іншими, тоді як дух поринув туди, де сонця є куди більше, ніж усюди.
Fabula Veridicus
14.08.05
Оповідка про невгамовного Пампушка
Життя коротке -
Потерпи ще трохи
Відколи він з’явився на світ, його почали переслідувати невдачі. Пампушок вперше побачив життя на дні емальованої миски і навіть там воно йому неабияк сподобалось. Він захотів ще. Білих стін було замало його ненаситній уяві; за межами миски мусило бути щось страшенно цікаве!
Спритні кухарчині руки вділили на нього менше тіста, аніж на його колег по стільниці, проте варення напхали до біса багато. Словом, його внутрішнє багатство вражало всіх довкола.
Та, на жаль, воно полізло йому боком, як тільки кухарчині пальці стиснули його і поволокли топити в олії.
Усі його знайомі були в дикому захопленні від однієї думки про варіння в жирі: лежиш собі, шкварчиш і ні про що не хвилюєшся. Та Пампушка чомусь така перспектива геть не тішила. Недарма ж у нього в голові було більше варення, аніж в інших.
У баняку з олією виявилось далеко не солодко і вельми спекотно. Пампушкові страшенно надокучали неприємні масні випари та галасливі сусіди, що плавали поруч. Вони без угаву шипіли і штурхали його під бік.
Пампушкові навіть довелося вступити в герць із виделкою. Та повинна була всього лиш розвернути його іншим боком і підштовхнути до спілкування із гладким та нестерпно нудним пампухом, який плавав у центрі. Проте підступна виделка знехтувала дорученням кухарчиних рук і боляче штрикнула Пампушка у дуже тонке та вразливе місце. Бризнуло варення.
«Е, ні! Цього я вже терпіти не буду! – розлютився Пампушок і так хитро викрутився, що виделка боляче втелющилась об стінку баняка. Вона ображено дзенькнула і знову хотіла було піти в наступ, але, мабуть, цього разу їй вирішили помститися спритні кухарчині руки, бо виделка не втримала рівноваги і втонула в розпеченій олії.
«Ех, життя таке коротке, – подумав Пампушок. – І в мене немає жодного бажання марнувати його тут».
Понад усе він хотів побачити світу, і нагода вирватися таки трапилася.
Згори з’явився великий металевий черпак. Він заходився виловлювати зарум’янілих гладунчиків і саджати їх назад до емальованої миски. Наш Пампушок зметикував звідки вітер віє. І оскільки він не мав наміру повертатися туди ж, звідки починав, то заліз до черпака тільки наполовину. Черпак підіймався все вище і вище, небезпечно зближаючись із емальованою мискою. Пампушок заплющив очі, набрався хоробрості й стрибнув униз.
Падіння виявилось доволі неприємною справою.
«Але це краще, ніж сидіти у мисці, де безпорадно туляться ні за що ув’язнені пампухи, – міркував Пампушок. – А я на волі!»
Отож, замість бідувати разом із іншими, Пампушок закотився у такий темний і далекий куток, що його годі було й помітити. Тим часом кухарка давала раду всім його родичам. Кількох вона одразу ж з’їла – у Пампушка аж мурахи по спині забігали. Інших же вона винесла мерзнути на балконі. Тим разом Пампушок аж похолов від жаху.
«Ну й доля чекала на мене!»
Він був такий стомлений і схвильований, що врешті його здолала дрімота, і Пампушок заснув.
Прокинувшись, він помітив довкола себе силу-силенну кухонного начиння. І збагнув, що знаходиться на найнижчій поличці серванту.
Зовсім неподалік хтось пхикав і плакав. Пампушок роззирнувся і побачив стареньку, скривлену Терку. Вона подекуди вкрилась іржею, а зуби їй стерлися від старості. Пампушку хотілося сказати щось втішне, та він не знайшов слів, щоб розрадити її. Натомість Тертушка заговорила першою:
- Я все життя вірно прослужила на кухні. Я терла все підряд: і тверде коріння моркви та селери, і масний маргарин до печива, і шоколад, від якого не так то просто відмитися, і крихку цедру лимона, і навіть часник із його нестерпним запахом! Крім того, я майже нікому не порізала пальців та завжди тримала себе в чистоті. І яка ж подяка мені на старість? Вчора я ненароком підслухала, як кухарка хвалиться сусідці, що замовила собі на моє місце новий кухонний комбайн. Отак воно буває, Пампушику! Ціле життя мене безжально використовували, а коли роки взяли своє, мені, не сказавши навіть «дякую», заявили: «Бувай!»
- Ну-ну, годі сліз. Вони тобі тільки іржі додадуть. Краще, ходімо зі мною. Там, за теплою кухнею, існує великий незбагненний світ!
- Е, ні. Ще й ти мене ошукати зібрався? Ні. Ліпше вже померти дома, аніж на старості поневірятися хтозна-де.
- Гаразд, як хочеш. Але, принаймні, підсади мене. Самому мені не впоратись.
- Я би з радістю, але так далеко, а я така стара. До того ж, не знаю, чи це мені дозволено. Кухарка може на мене розгніватися.
Пампушок хотів ще щось сказати, аж раптом зустрівся поглядом із круглими, жовтими очима, схожими на великі абрикоси. Вони втупилися у нього із неприхованим голодним виразом. Одразу ж по тому до нього наблизилась пухнаста чорна лапа. П’ять добірних пазурів вп’ялися у його кволе тіло і поволокли геть із серванту.
«Життя коротке?» – з недовірою та водночас із надією запитав Пампушок сам у себе, коли шорсткий язик заходився вилизувати йому боки.
Вочевидь, він не припав жовтоокому до смаку, бо той заховав язика і знову потягнувся до нього лапами. Пампушок не знав чого й чекати, коли одна з лап стусонула та відкинула його до сусідньої стіни. Він боляче вдарився і відскочив убік, але в ту ж мить інша лапа хутко пошпурила його у протилежний бік кухні. І так до безконечності.
«О, моє коротке життя, змилуйся, покоротшай» – благав сердешний Пампушок, бо в нього вже добряче крутилася голова. А невтомним лапам ніяк не набридала гра. Та от Пампушку поталанило вилетіти через вікно і гепнутись на тверду бруківку. Він був брудний і втомлений, але живий.
По дорозі саме йшов старенький дідусь в окулярах із товстою оправою. То був знаменитий у минулому професор О., а тепер забутий усіма колекціонер непотрібних речей. На світі є багато колекціонерів, – хтось із них збирає марки чи годинники, або, скажімо, коштовні камінці, інші колекціонують статуетки й антикваріат. У збірці професора О. зберігалися речі, не пов’язані між собою ні формою, ні змістом. Просто у всіх них він вбачав щось споріднене з собою. В його колекції були: мідна кавоварка без ручки, двадцятитомник історії філософії без предметного покажчика, порожній пісочний годинник та інші приємні дрібнички.
Дідусь був дуже уважний, тому одразу зауважив Пампушка, однак через бруд, який поналипав на рум’яні боки, дивак-колекціонер не міг зрозуміти, що це таке. Він нагнувся, аби пильніше розглянути знахідку, і Пампушок побачив відображення свого понищеного тіла у круглих скельцях окулярів.
Пампушок зітхнув так тяжко, що навіть дідусь його почув, а тоді замовк. Професор О. співчутливо промовив:
- Е, друже, то тобі тут геть кепсько.
Він хвилину повагався, а відтак підібрав Пампушка із землі, загорнув у білу серветку і забрав з собою, аби долучити до своєї колекції.
17.01.07, 20.02.07, 26.09.07
Fabula Veridicus
