Sep 13

Казки

Tag: fabula @ 00:33

Сімейний портрет

Оленка поклала перед собою великого білого аркуша і заходилася малювати свою сім’ю. Перш за все намалювала маму. Наділила її великими очима і широкою посмішкою, вбрала у пишну сукенку, взула у чобітки на високих підборах та ще й корону на голову посадила. От лишень з руками були труднощі. Скільки б Оленка не намагалася, а вони геть не нагадували руки. Спершу були як клешні, потім як крила, далі як копита, але не як руки. З татом була та ж сама біда. На її малюнку він мав нелюдські руки і занадто великого носа. У всьому ж іншому був дуже подібним на оригінал: високий, стрункий та елегантний.

Олена намалювала також дядечка Бруно, тітоньку Віру, дідуся і бабусю, й хотіла було братися до зображення свого брата Марка, як раптом хтось жартома штурхнув її під бік. Олівець чиркнув довгу пряму лінію довжиною у піваркуша і впав на підлогу. Поруч із Оленою стояв Марко власною персоною. Він знудився складати пазли в іншому кутку кімнати і прийшов, щоб позаважати сестрі.

– Що малюєш? – запитав він.

– Нашу сім’ю. Невже не впізнаєш?

– А де я? – здивувався хлопець і придивився до малюнка, а проте не побачив там вродливого голубоокого блондина, яким він себе уявляв.

– А тебе тут немає, бо ти нечема, – відрубала Оленка і підняла олівець.

Марко стиснув кулаки і тупнув ногою:
– Як ти мене назвала?! Я тобі покажу хто тут нечема!

Він схопив аркуш зі столу і хотів його порвати, однак ненароком глипнув на малюнок, і лице його із розгніваного перетворилося на радісне та умиротворене. Він жбурнув малюнок на стіл, тицьнув пальцем на намальованого тата і зареготав:

– Що у нього з руками? Вони немов клешні у рака! А ноги! Та це ж копита, а не ноги.

– Щоб ти знав, маючи копита, тато міг би значно швидше бігати, – мовила дівчинка, виправдовуючись. – А якби у нього замість рук були клешні, тоді б нам ніколи не доводилося купувати ножі та ножиці. Уявляєш?

Маркові сподобалася ця ідея, однак він і далі не вгавав:

– А з носом що?

– То щоб краще вловлювати запахи. З таким носом тато міг би знаходити дорогу додому навіть із заплющеними очима.

Марко втретє придивився до малюнку пильно та уважно і знову зареготав. Цього разу із зображення мами.

– А у неї що з руками? Немов павучині лапки. Такими хіба павутину плести.

– Саме так, – кивнула Оленка. – І щоб ти знав, у неї їх вісім. Просто, вдень вона їх ховає, – дівчина домалювала мамі ще три пари рук. – Але ж подумай сам! Мама з восьмома руками – це справжнісінька знахідка. Така мама могла б робити водночас усе, що їй заманеться: однією парою рук вона би помішувала борщ на плиті, другою малювала картину, ще одією рукою гортала би сторінки книжки, іншою відчиняла би нам двері, а двома останніми в’язала би шкарпетки.

– В такому разі, мамі потрібно було б мати не лише чотири пари рук, але й очей, – зауважив хлопець. – Як у бджоли, знаєш?

– У бджоли одна пара очей. Просто вони великі і сотоподібні, – пояснила дівчина і додала. – Але то не проблема. Можемо це виправити.

І вона спритно домалювала мамі великі бджолині очі.

– А що ти скажеш про руки тітоньки Віри? Як на мене, то це не руки, а справжнісінькі крила, – сказав Марко.

– Так і є, – погодилася дівчинка і домалювала тітці великі крила замість рук. – Якби у тітоньки Віри були крила, вона б частіше прилітала угості. Лишень уяви, їй би не доводилося купувати квитків на потяг чи автобус, вона б просто розпрямляла крила і летіла, куди їй заманеться.

– Тоді мусиш домалювати їй дзьоба, – наполіг Марко. – То якось неправильно, бути з крилами і без дзьоба.

– Яка ж ти зануда, – зітхнула Оленка, але все ж дзьоба домалювала.

– Так значно краще, – промовив Марко. – З таким дзьобом тітонька Віра кого завгодно заклює. Стривай, а дядечко Бруно у тебе теж на птаха схожий! І йому домалюй крила та дзьоба. Він у тебе тут точно не лебідь, з такою товстою шиєю він або пугач, або сова.

– Швидше сова, – підхопила дівчина і домалювала крила, дзьоба і великі очі. – З такими очиськами він міг би добре бачити уночі, – сказавши це, Оленка зробила очі ще більшими.

Марко тим часом прискіпливо вивчав дідуся з бабусею і врешті виніс вердикт.

– Ти геть не вмієш малювати ноги і руки. Поглянь на сердешного дідуся! У нього ж ноги як у коника-стрибунця. А у бабусі руки, мов орлині пазурі.

– Можливо, – відказала дівчина і задумалась. – От би дідусю такі міцні ноги, як у коника стрибунця. Він би тоді стрибав високо-високо і далеко-далеко.

– Не достатньо далеко, щоб бабуся не могла його піймати своїми орлиними пазуриками, – зауважив Марко. – Але годі про них. Намалюй мене. Але якось гарно. Так щоб і руки, і ноги – усе було як у людини.

– А от і ні. – заперечила дівчина. – Ти в мене будеш акулою, з великими зубами і гострими плавцями.

– Злюка! – розгнівався Марко. – Не смій! Я не хочу жити під водою!

– Пізно, – мовила дівчина й додала останній штрих до зображення великої зубатої акули. – Але ти не засмучуйся. Житимеш у ванні, щоліта їздитимеш на море. Більше не муситимеш ходити до дитсадка. Самі лишень переваги.

– Ах ти ж гадюка! Хочеш забрати собі усю нашу дитячу кімнату. А дзуськи тобі!

Хлопчик ображено тупнув ногою і пішов у свій куток складати пазли. Оленка узялася малювати себе. Довго гризла олівця, обмізковуючи з чого ж почали, і врешті почала з очей. Намалювала собі великі очі, як у мами, руки як у бабусі. Ноги заховала під довгою сукенкою, а шию під пишним волоссям. Тоді хвильку подумала і таки домалювала собі довжелезного хвоста, як у ящірки, щоб можна було висіти на дереві догори дригом, обмотавши хвіст довкола гілки і дратувати цим Марка. Дівчинка вдоволено прицмокнула. Ідея з хвостом їй неаби-як подобалася.
До кімнати увійшов тато.

– Діти, пора вечеряти, – мовив він. – Мама вже накриває на стіл. А що це ти намалювала, Оленко?

Він узяв малюнок зі столу і покрутив його в руках та все ж не міг збагнути, чому у людей на картинці дивно великі очі, носи та роти, а замість рук крила.

– Це наша сім’я, – пояснила Оленка.

– А чому у цієї жінки вісім рук? – здивувався тато.

– Це мама, а восьмеро рук у неї для того, щоб усе встигати, – пояснила Оленка.

Марко облишив свої пазли і підбіг до столу. Він тицьнув пальцем у Оленку і вигукнув:
– Тату, а тобі вона копита намалювала! Отака вона бека.

– Ах ти ж лиха акула! – загукала дівчинка і кинулася на Марка. Марко наготував кулаки й собі кинувся на сестру, та на щастя тато вчасно став поміж дітьми і розборонив їх.

– Годі вже! Припиніть! – він посадив Олену в одне крісло, а Марка в інше і сказав. – Маркусику, дівчаток бити не можна, тому ніколи не піднімай на сестру руку. – Дівчина тріумфально посміхнулася. – Оленко, хлопчиків теж не можна бити. Та ще й молодших за себе. -Додав тато і посмішка спала з лиця Оленки.

– Але він перший почав зачіпати мене. – обурилася вона.

– Це неправда. – Просичав Марко.

– Це неважливо, – Мовив тато. – Оленко, ти старша і мусиш бути мудрішою. А тобі Марку не слід заваджати сестрі малювати. Ти ж знаєш, що їй це не подобається. Гаразд, а тепер помиріться.

Діти неохоче взялися за руки і проказали в один голос “Еники беники, з сиром вареники, пиріжечки в маслі, ми дружечки красні – поцілуймося”. Після цього вони послали один одному повітряний поцілунок і розреготалися. Таке примирення їх завжди веселило.

– От і молодці, – мовив тато. – Якщо будете чемні, підемо на вихідні до Природничого музею.

– Ура! – втішилася Оленка і запитала. – А там є ящірки?

– А велетенські павуки? – підхопив Марко.

– Можливо, – загадково відповів тато. – А зараз ходімо вечеряти і я розповім вам, чому в павука вісім лап, а в людини лише дві руки і про те навіщо ящірці хвіст. Гайда на кухню.

Діти прудко побігли на кухню. Тато пішов слідом за ними. А малюнок із дивакуватою сімейкою і далі залишився лежати на столі.

© Halyna Rys

6.09.13

Оповідка про невгамовного Пампушка

Життя коротке –

Потерпи ще трохи

Відколи він з’явився на світ, його почали переслідувати невдачі. Пампушок вперше побачив життя на дні емальованої миски і навіть там воно йому неабияк сподобалось. Він захотів ще. Білих стін було замало його ненаситній уяві; за межами миски мусило бути щось страшенно цікаве!

Спритні кухарчині руки вділили на нього менше тіста, аніж на його колег по стільниці, проте варення напхали до біса багато. Словом, його внутрішнє багатство вражало всіх довкола.

Та, на жаль, воно полізло йому боком, як тільки кухарчині пальці стиснули його і поволокли топити в олії.

Усі його знайомі були в дикому захопленні від однієї думки про варіння в жирі: лежиш собі, шкварчиш і ні про що не хвилюєшся. Та Пампушка чомусь така перспектива геть не тішила. Недарма ж у нього в голові було більше варення, аніж в інших.

У баняку з олією виявилось далеко не солодко і вельми спекотно. Пампушкові страшенно надокучали неприємні масні випари та галасливі сусіди, що плавали поруч. Вони без угаву шипіли і штурхали його під бік.

Пампушкові навіть довелося вступити в герць із виделкою. Та повинна була всього лиш розвернути його іншим боком і підштовхнути до спілкування із гладким та нестерпно нудним пампухом, який плавав у центрі. Проте підступна виделка знехтувала дорученням кухарчиних рук і боляче штрикнула Пампушка у дуже тонке та вразливе місце. Бризнуло варення.

«Е, ні! Цього я вже терпіти не буду! – розлютився Пампушок і так хитро викрутився, що виделка боляче втелющилась об стінку баняка. Вона ображено дзенькнула і знову хотіла було піти в наступ, але, мабуть, цього разу їй вирішили помститися спритні кухарчині руки, бо виделка не втримала рівноваги і втонула в розпеченій олії.

«Ех, життя таке коротке, – подумав Пампушок. – І в мене немає жодного бажання марнувати його тут».

Понад усе він хотів побачити світу, і нагода вирватися таки трапилася.

Згори з’явився великий металевий черпак. Він заходився виловлювати зарум’янілих гладунчиків і саджати їх назад до емальованої миски. Наш Пампушок зметикував звідки вітер віє. І оскільки він не мав наміру повертатися туди ж, звідки починав, то заліз до черпака тільки наполовину. Черпак підіймався все вище і вище, небезпечно зближаючись із емальованою мискою. Пампушок заплющив очі, набрався хоробрості й стрибнув униз.

Падіння виявилось доволі неприємною справою.

«Але це краще, ніж сидіти у мисці, де безпорадно туляться ні за що ув’язнені пампухи, – міркував Пампушок. – А я на волі!»

Отож, замість бідувати разом із іншими, Пампушок закотився у такий темний і далекий куток, що його годі було й помітити. Тим часом кухарка давала раду всім його родичам. Кількох вона одразу ж з’їла – у Пампушка аж мурахи по спині забігали. Інших же вона винесла мерзнути на балконі. Тим разом Пампушок аж похолов від жаху.

«Ну й доля чекала на мене!»

Він був такий стомлений і схвильований, що врешті його здолала дрімота, і Пампушок заснув.

Прокинувшись, він помітив довкола себе силу-силенну кухонного начиння. І збагнув, що знаходиться на найнижчій поличці серванту.

Зовсім неподалік хтось пхикав і плакав. Пампушок роззирнувся і побачив стареньку, скривлену Терку. Вона подекуди вкрилась іржею, а зуби їй стерлися від старості. Пампушку хотілося сказати щось втішне, та він не знайшов слів, щоб розрадити її. Натомість Тертушка заговорила першою:

–       Я все життя вірно прослужила на кухні. Я терла все підряд: і тверде коріння моркви та селери, і масний маргарин до печива, і шоколад, від якого не так то просто відмитися, і крихку цедру лимона, і навіть часник із його нестерпним запахом! Крім того, я майже нікому не порізала пальців та завжди тримала себе в чистоті. І яка ж подяка мені на старість? Вчора я ненароком підслухала, як кухарка хвалиться сусідці, що замовила собі на моє місце новий кухонний комбайн. Отак воно буває, Пампушику! Ціле життя мене безжально використовували, а коли роки взяли своє, мені, не сказавши навіть «дякую», заявили: «Бувай!»

–       Ну-ну, годі сліз. Вони тобі тільки іржі додадуть. Краще, ходімо зі мною. Там, за теплою кухнею, існує великий незбагненний світ!

–       Е, ні. Ще й ти мене ошукати зібрався? Ні. Ліпше вже померти дома, аніж на старості поневірятися хтозна-де.

–       Гаразд, як хочеш. Але, принаймні, підсади мене. Самому мені не впоратись.

–       Я би з радістю, але так далеко, а я така стара. До того ж, не знаю, чи це мені дозволено. Кухарка може на мене розгніватися.

Пампушок хотів ще щось сказати, аж раптом зустрівся поглядом із круглими, жовтими очима, схожими на великі абрикоси. Вони втупилися у нього із неприхованим голодним виразом. Одразу ж по тому до нього наблизилась пухнаста чорна лапа. П’ять добірних пазурів вп’ялися у його кволе тіло і поволокли геть із серванту.

«Життя коротке?» – з недовірою та водночас із надією запитав Пампушок сам у себе, коли шорсткий язик заходився вилизувати йому боки.

Вочевидь, він не припав жовтоокому до смаку, бо той заховав язика і знову потягнувся до нього лапами. Пампушок не знав чого й чекати, коли одна з лап стусонула та відкинула його до сусідньої стіни. Він боляче вдарився і відскочив убік, але в ту ж мить інша лапа хутко пошпурила його у протилежний бік кухні. І так до безконечності.

«О, моє коротке життя, змилуйся, покоротшай» – благав сердешний Пампушок, бо в нього вже добряче крутилася голова. А невтомним лапам ніяк не набридала гра. Та от Пампушку поталанило вилетіти через вікно і гепнутись на тверду бруківку. Він був брудний і втомлений, але живий.

По дорозі саме йшов старенький дідусь в окулярах із товстою оправою. То був знаменитий у минулому професор О., а тепер забутий усіма колекціонер непотрібних речей. На світі є багато колекціонерів, – хтось із них збирає марки чи годинники, або, скажімо, коштовні камінці, інші колекціонують статуетки й антикваріат. У збірці професора О. зберігалися речі, не пов’язані між собою ні формою, ні змістом. Просто у всіх них він вбачав щось споріднене з собою. В його колекції були: мідна кавоварка без ручки, двадцятитомник історії філософії без предметного покажчика, порожній пісочний годинник та інші приємні дрібнички.

Дідусь був дуже уважний, тому одразу зауважив Пампушка, однак через бруд, який поналипав на рум’яні боки, дивак-колекціонер не міг зрозуміти, що це таке. Він нагнувся, аби пильніше розглянути знахідку, і Пампушок побачив відображення свого понищеного тіла у круглих скельцях окулярів.

Пампушок зітхнув так тяжко, що навіть дідусь його почув, а тоді замовк. Професор О. співчутливо промовив:

–       Е, друже, то тобі тут геть кепсько.

Він хвилину повагався, а відтак підібрав Пампушка із землі, загорнув у білу серветку і забрав з собою, аби долучити до своєї колекції.

© Halyna Rys

26.09.07

Залишити коментар